Окрім виконання безпосередніх функцій, скерованих на захист національних інтересів та безпеку держави, правоохоронні органи та інші інститути безпеки здійснюють значний вплив на суспільство і опосередкованим шляхом. Йдеться, насамперед, про те, яке місце у суспільній свідомості вони займають, як ставляться до них широкі верстви населення. 

Адже, навіть якщо зважати на більш високий рівень секретності у порівнянні з іншими державними органами, інститути безпеки провадять свою діяльність у соціумі, тож ставлення людей багато важить для ефективного виконання їхніх функцій і завдань. А це, у свою чергу, означає, що питання іміджу цих структур, їх місце у суспільній свідомості є надважливим чинником національної безпеки і заслуговує на першочергову увагу.

Реалії і парадокси

Як конкретно імідж  цих інститутів впливає на стан національної безпеки у державі? Насамперед виділимо найважливіші фактори:

1)     Позитивне ставлення населення гарантує підтримку з його боку, що значно полегшує виконання завдань органам безпеки – через добровільне сприяння населення їх діяльності.

2)     Сприяє підвищенню фаховості та інтелектуального потенціалу  кадрового складу правоохоронних і військових органів, – престижність роботи в таких закладах приваблює найкращих фахівців, таким чином формується військова та правоохоронна еліта.

3)     Служить додатковим захистом від діяльності спецслужб іноземних  держав, оскільки, з одного боку, посилює відчуття патріотизму, з іншого – переконаність у потужності вітчизняних органів безпеки, що  ускладнює агентурну активність недружніх держав.

4)     Підвищує загальний рівень патріотизму і відчуття захищеності у громадян держави, що стимулює їх ефективність у державному будівництві, формує психологічний настрой, який сприяє прогресу і в середині держави, і зростанню її ролі на міжнародній арені.

Як бачимо, роль іміджу інститутів безпеки надзвичайно важлива для їх ефективної роботи. Та чи можна назвати нинішній імідж інститутів безпеки в Україні задовільним? Аналіз ситуації ясно показує, що простого  «ні» для відповіді на це запитання буде замало. На жаль, ситуація на сьогоднішній день є вкрай невтішною. Ось про що свідчать статистичні дані.

За результатами соціологічного опитування  «Правоохоронні органи України: довіра і оцінки населення, проблеми внутрішньої безпеки і готовність до співпраці» (проведеного з 16 по 24 грудня 2011 року в усіх регіонах України серед 1000 респондентів у віці 18 років і старше соціологічною групою «Рейтинг»), 16% респондентів вважають, що СБУ цілком заслуговує на довіру, 25% – не зовсім заслуговує і 26% – зовсім не заслуговує. Очевидно, що цей показник катастрофічно низький, тим більш шокуючим виглядає той факт, що СБУ лідирує по рейтингу серед інших інститутів безпеки. У решти показники ще гірші. Як показали результати дослідження, «близько 12% опитаних вважають, що цілком заслуговує на довіру прокуратура, близько 10% – міліція, податкова та митниця. Міліції в цілому довіряють більше, ніж ДАІ» ( Тут і далі цит. за повідомленням агентства УНІАН»).

Окрім того, 26% опитуваних бояться бути засудженими за злочини, яких не скоювали. Директор групи «Рейтинг» Олексій Антипович вважає: «Те, що є така цифра в думках українців, це дуже тривожний показник, який може базуватися чи на особистому досвіді громадян, чи на чутках, чи, зрештою, на даних засобів масової інформації». На його думку, це сильно «б'є по іміджу правоохоронних органів і по бажанню до них звертатися».

Не менш  показовими є й результати іншого соціологічного дослідження, проведеного в період з 12 до 23 квітня 2012 року Київським міжнародний інститутом соціології (цит. за даними сайту Фонду «Демократичні ініціативи ім.Ілька Кучеріва», (http://dif.org.ua/en/commentaries/sociologist_view/sociology.htm ) 

Соціальні інституції    Довіряю    Не довіряю        Баланс довіра-недовіра

(різниця)

Церква      61,7  17,0  44,7

Засоби масової інформації  40,5  28,3  12,2

Громадські організації        27,1  29,4  - 2,4

Збройні сили України34,3  36,6  - 2,4

Опозиція   24,0  52,6  - 28,6

Президент України     21,9  65,9  - 44,0

Міліція       15,5  62,9  - 47,4

Уряд України     16,1  68,8  - 52,7

Верховна Рада України       12,0  73,4  - 61,4

Як бачимо, і міліція, і Збройні Сили мають від’ємний баланс довіри-недовіри. Така ситуація не може вважатись нормальною і безперечно, є загрозою національні безпеці України, тож потрібна бути виправлена якнайшвидше. Але для того, щоби вирішити проблему, треба перш за все з’ясувати причини, які привели до її появи.

Багато хто сьогодні вважає, що високий рівень недовіри українського суспільства до інститутів безпеки пояснюється виключно негараздами у діяльності цих інститутів: їх неефективній роботі, поганій організації праці, некваліфікованих кадрах тощо. Але – не відкидаючи того факту, що такі проблеми дійсно існують – звернемо увагу на такий важливий нюанс: робота органів, пов’язаних з безпекою, є вельми специфічною, і людина без спеціальної освіти і підготовки просто не здатна об’єктивно оцінити рівень ефективності їхньої роботи. А позаяк більшість громадян такої освіти і підготовки не має, ми неминуче приходимо до висновку: визначальним чинником ставлення суспільства до інститутів безпеки є їхній  імідж – те, як вони виглядають в свідомості громадян. Отже, вищенаведені дані соціологічних опитувань переконливо свідчать, що формуванню іміджу органів безпеки в Україні  не надається потрібної уваги.

Відтак постають закономірні питання: яким чином формується імідж інститутів безпеки? Які інструменти існують для його формування? 

Як відомо з теорії, робота з позиціонування іміджу будь-якої структури чи особи базується на двох головних складових: прямих та непрямих методах впливу. Якщо застосувати цю теорію до конкретики функціонування органів безпеки, то інструмент здійснення прямих  методів у них є лише один – це прес-служба. Одразу зауважимо, що сфера можливостей цього інструменту досить обмежена його функціями – фактично він працює лише в режимі реагування на ті чи інші події і регулює потік інформації до журналістів. Тому можна багато сперечатися щодо ефективності діяльності прес-служб силових структур в Україні, але це не має сенсу – адже в будь-якому випадку офіційна діяльність прес-служби відіграє у формуванні іміджу другорядну роль. Справжній PR – це, за поодинокими винятками, PR, що здійснюється непрямими методами. 

Тому виникає цікавий парадокс: у формуванні іміджу інститутів безпеки велику роль відіграють чинники, на перший погляд, не пов’язані напряму з завданням формування іміджу. До них можемо віднести:

a)     Вже існуючий рівень ставлення народу до діяльності інституцій безпеки (те, що залишили у спадок історичні попередники органу безпеки) 

b)     особисті якості керівника структури та його навички публічного спілкування

c)      рівень розуміння громадянами важливості діяльності інститутів безпеки у суспільстві 

d)     вміння співробітників відомств, що працюють безпосередньо з громадянами країни, встановлювати ефективну комунікацію 

e)     спеціальні інструменти формування позивного іміджу непрямими засобами.

Щодо останнього пункту цього списку, то ми повернемося до його розгляду дещо пізніше. А от стосовно першого зауважимо, що за радянських часів у мешканців був сформований великий рівень довіри до інститутів безпеки та правоохоронних органів. Але судячи з наведених даних соціологічних опитувань, за 20 років цей рівень довіри також нівелювався і потребує спеціальних PR-заходів для відновлення. 

Втім,  перш ніж перейти до розгляду конкретних методів, необхідно зауважити на специфіку формування іміджу інститутів безпеки, що відокремлюють їх від інших об’єктів PR-діяльності. Адже вони мають суттєві обмеження. Ось у чому ці обмеження полягають:

1.      Специфіка інститутів безпеки пов’язана з питаннями державних секретів, тож туди йдуть працювати люди, які апріорі не орієнтовані на відриту комунікацію, позаяк це може завадити їх основній діяльності. Тобто маємо внутрішній психологічний парадокс – з одного боку, співробітники інститутів безпеки повинні уникати розмов на професійні теми з «чужими», з іншого – оцінка їх населенням багато в чому залежить від їх комунікативних навиків. Це ж стосується і керівників цих структур. 

2.      Ще один парадокс: сама суспільна функція органів безпеки не передбачає широких можливостей для PR-діяльності, тому їх гіперактивність у цьому напрямку завжди сприймається населенням негативно. Фактично, єдине, що від них очкують – це ефективної роботи  із заходів безпеки. Але оскільки деталі такої  роботи залишаються невідомими широким масам, то в них складається  враження, що органи безпеки «дарма їдять свій хліб» . 

3.      Треба враховувати й політичний фактор: активна PR-діяльність голови будь-якого з інститутів безпеки буде завжди негативно сприйнята керівництвом країни – як прагнення  розпочати власну політичну гру. Голова такої структури буде сприйматися керівником держави як потенційний конкурент, і безперечно, довго на своїй посаді не протримається.

Беручи до уваги усі ці чинники як реальні і переконливі причини сьогоднішнього невтішного стану речей з іміджем українських інститутів безпеки, тим не менш, не можна не зауважити, що з такими проблемами стикаються інститути безпеки в усіх країнах світу. В той же час, рівень довіри до них в цих країнах незрівнянно вищий. Яким же чином їм  вдається розв’язати цю проблему?